Кино без попкорна

СЕКРЕТ ПАРФУМЕРА: роздуми про «аромат нарцису», навіяні романом П. Зюскінда та його кіноверсією

«Історія одного з наймерзенніших і найгеніальніших убивць, що жив у Франції XVIII століття», - це просто приманка, насправді ж перед нами вражаюча, точна, сповнена ароматів і смороду метафора нарцисизму.
Про нарцисів зараз модно говорити й писати, але у фільмі Тиквера є те, чого немає в більшості блогів, - бажання бачити в монстрі живу людину.  Бо відмовляти чудовиську в праві хоч на часточку чогось людського - чи не значить це й самому стати трохи нелюдом? Коли йдеться про маньяків, це питання, як кістка в горлі, невідворотно постає перед тими, хто розслідує справу. Кажуть, дружина Бухановського сердилася на нього за те, що він носив для Чикатила бутерброди... І я її розумію. Але для того щоб пізнати природу зла, часом доводиться заглянути по той бік моралі.
Тема нарцисизму підступна, як пустеля із сипучими пісками: тільки-но здається, що намацав ґрунт - починаєш провалюватися. Чим більше про нього читаєш, тим важче вхопити суть: вона ніби тоне в словах та версіях. Можливо, тому що нарцисичне «я» - це «я», що постійно пристосовується? І тому кожна розвінчана роль-маска вдосконалюється та перетворюється на нову.
СЕКРЕТ ПАРФУМЕРА: роздуми про «аромат нарцису», навіяні романом П. Зюскінда та його кіноверсією
Добре, та до чого ж тут наш колекціонер дівочих ароматів? Він ніби не приміряє на себе масок, і навіть навпаки – лишається завжди непоміченим. Так само, як і справжнє «селф» нарциса, яке він настільки майстерно стирає, що ризикує знищити. Якщо ж обережно, одне за одним, зняти всі украдені обличчя, то в центрі сцени ми побачимо приниженого Гренуя. І сцена перетвориться на ешафот.
 Абсолютне відторгнення, заперечення свого існування – ось що відчуває дитина, у якої потім сформується нарцисичний розлад. Її крик не чують, їй ставлять жорсткий ультиматум: або ти гратимеш роль, або настане символічна (а для внутрішнього «я» - цілком реальна) смерть. Живу природну індивідуальність доводиться ретельно стирати, лишаючи тільки те, що допоможе вижити. Наприклад, талант. Образ, у який повірять: грандіозний, блискучий, досконалий... але фальшивий. І, звісно, загострений нюх – річ незамінна у світі тотального виживання.

Кожне природне «я» - це унікальний аромат, який нарцис гостро відчуває в усіх, окрім самого себе, і тому всі ці вкрадені «я» так йому необхідні. Він без них просто не виживе. 

У перші ж секунди Греную віддано наказ: тебе немає. І його перший крик, перша заявка на існування, виявляється злочинним. «Мама» для парфумера - фатум, невідворотність, життя, яке забороняє жити. Такий-от парадокс. Архетип матері у своєму первинному безжалісному вигляді – це матриця, від якої не втечеш: щоб почати повноцінний бунт, потрібно стати дорослим, а для того щоб стати дорослим – потрібна матір. Замкнене коло – от на що перетворюються життя тих, хто отримав материнське прокляття. І Гренуй не виняток. Увесь його геній, всі надприродні зусилля не дають йому вийти з матриці: «володар мільйонів» помирає в тій самій точці, в якій з’явився на світ.
Але можливість розірвати коло існувала: на це натякає число «13» з легенди про єгипетські парфуми: через тисячу років вони зберегли свій букет завдяки загадковому тринадцятому компоненту.
СЕКРЕТ ПАРФУМЕРА: роздуми про «аромат нарцису», навіяні романом П. Зюскінда та його кіноверсією
«Останній акорд ніким не був розгаданий...» -  «Чому?!» - вражено питає Гренуй і не отримує відповіді. Майстру Бальдіні навіть у голову не приходить, що цю ноту можна матеріалізувати. Для нього це просто символ, абстракція, для його учня – щось, чим украй необхідно заволодіти, без чого життя втрачає сенс. Як невловима, прихована нотка чужого «я». Взагалі полювання Гренуя на запахи дуже нагадує нарцисичне полювання на чужі індивідуальності: перший етап – це усвідомлення своєї обділеності та заздрість (чому всі інші мають те, чого не маю я?), другий – бажання заволодіти та одержимість, третій – насолода від запаху (чужої ролі), яка, проте, триває недовго, і тому нарцис має виходити на полювання знов і знов... Чорна діра, роз’їдена безперервною ненавистю до себе, постійно вимагає нових жертв.
Розказуючи легенду, Бальдіні демонструє дванадцять флаконів – і стає очевидно, що перед нами містерія. Учитель, учень, напівтемрява і золотий блиск - ця сцена нагадує Таємну вечерю.
Апостоли, знаки зодіаку, лицарі круглого столу... Список можна продовжувати, головне те, що «12» – це завершений цикл. Тоді як «13» - прорив, народження нового через смерть старого (тринадцятий аркан Таро). Або щось неправильне, поза системою, те, що падає, досягнувши самої вершини. Як тринадцятий апостол, Іуда - двійник і тінь Христа: завдяки падінню першого другий воскресає. Саме тоді, коли людина зустрічає власну тінь – відбувається трансформація. А якщо ще й згадати, що тінь не має запаху...

Душа парфумера прагне алхімії, якої не відбувається через жагу володіти. Тринадцятий елемент, дівчина зі сливами, послана Греную всього один раз, і, символічно її поглинаючи, він перекриває єдину можливість для дива.

Антуан Ріші, батько останнього «аромату»  – ще один ключ до розгадки. Здається, тільки він сприймається парфумером як Інший. Не як засіб або перешкода, а як людська фігура. Тільки його Гренуй по-справжньому боїться і потай сподівається, що хоча б він устоїть перед його буквально висмоктаною з дівочих тіл всемогутністю. Це нагадує приховане бажання серійних убивць бути спійманими: викриття - єдиний спосіб врятувати своє істинне «я».
Але Ріші провалює покладену на нього місію.
Коло замикається.  Новий «володар світу» зникає, ніби його ніколи не було, і в певному сенсі, це дійсно так: як особистість він не народився. Жоден чужий аромат не допоміг йому бути. Жодна влада не дала йому права сказати: «Я». А досконалість не стала замінником індивідуальності.