50 оттенков жизни

Територія F: чого насправді хочуть феміністки?

Femen – це друге, з чим асоціюється в багатьох європейців Україна (першим досі лишається Чорнобиль). Сучасний світ, сплетений у єдиний кокон інтернет-павутиною, живе і живиться скандалом. Тому, хочеться нам того чи ні, але ще нескоро наших геніїв почнуть впізнавати так само добре, як напівголих дівчат у вінках. І от парадокс: надсилаючи за кордон меседж радикально-епатажного фемінізму, у себе вдома Україна насторожено ставиться навіть до обережних його проявів. Як до чогось чужого, «завезеного». Хоча, здавалось би, найкращі ліки від фемінізму бутафорського, який викликає відчуття фальшу, – це знання про фемінізм справжній.
Не знаючи деяких слів, діти дуже точно вхоплюють інтонації, з якими їх вимовляють. Вони показують наше суспільство таким, як є, з його рівнем толерантності або нетерпимості, краще за будь-яку статистику. Тому, коли моя мала зневажливо кинула: «Ну ти, мамо, феміністка...» - я не була здивована. Ви чули хоч раз, щоб у нас (маю на увазі звичайні, а не зрежисовані на ТВ розмови) називали когось феміністкою з повагою в голосі? Захватом? Ну, принаймні спокійно?
Територія F: чого насправді хочуть феміністки?
Я – ні. У більшості моїх знайомих проскакує іронія, розгубленість або зневага. «І що це їм удома не сидиться... Мабуть, мужика нема», - читається недосказане в очах. Та чого вже чекати від більшості, якщо феміністок не розуміють навіть дослідниці жіночих душ, як-от Ірен Роздобудько, яка рік тому назвала цих дівчат «анекдотичними персонажами». Ще й на комплекс неповноцінності натякнула. Недивно, що в її романах героїні здаються якимись ефемерними, а їхні страждання – книжково-ідеальними: письменницю більше цікавлять нафантазовані образи, ніж реальні почуття реальних жінок.
Одним словом, хочеш відчути себе «білою вороною», оточеною ярликами? Народись феміністкою в Україні. Захопливі враження і пекельні бої за самоідентифікацію гарантовано. А ще підозри в численних психологічних травмах – ніби це має автоматично перекреслити все, що ти говориш. Травми-то є (а як їм не бути в суспільстві, де жінці постійно вказують на її місце?). Але невідомо, в кого вони глибші: у «богинь», які заплющують очі на очевидну дискримінацію (наприклад, за ту ж саму роботу жінки в нас отримують на 26% менше), чи у дівчат, які відверто говорять про те, що вважають несправедливим.
Відкритість – найперша ознака психічного здоров’я, між іншим. Отже, поговоримо?
«Всі права вже виборені, досить» – Всі газові камери вже закриті... і що? Досить говорити про Голокост? Якщо згадати ту дискримінацію, якій піддавали (і подекуди продовжують піддавати) жінку – то небажання згадувати здається божевіллям. Ще зовсім недавно багато хто не розумів, для чого жінкам право голосу. І не факт, що їхні онуки поміняли думку, просто звучить вона тепер інакше, наприклад: «Баба за кермом - як мавпа з гранатою».      

«Українки завжди були повноправними господинями. Навіщо їм той фемінізм?»

Так, існувала навіть материзна – спадок, що передавався виключно по жіночій лінії. Але бути хазяйкою у своїй хаті і мати всі соціальні можливості за її межами... Відчуваєте різницю? І хоча формально жінки в Україні можуть претендувати на однакові посади з чоловіками, в реальності у нас усе так само ділиться на жіночо-чоловічі сфери, як і вагони в індійському метро. Тільки якщо метро – це хоча б романтично, то один відсоток жінок-академіків на всю академію – не дуже. Куди зникають відмінниці з червоними дипломами? Їх косить якась невидима інтелектуальна хвороба? А скільки у нас керівниць корпорацій? Порівняно з чоловіками, одиниці. І це в країні, де жінок набагато більше! Причина? Хлопчиків виховують амбітними, дівчат – ні. І навіть якщо сім’я буде винятком, соціум дуже швидко «виправить» це, за допомогою реклами, ЗМІ і мільйонів ледь видимих, проте точно прорахованих меседжів (1).

«Вони ненавидять чоловіків».

Давайте конкретизуємо. Яких? Тих, що відчувають себе «чоловіками», принижуючи інших, та бачать у жінці лише тил або трофей? Ну так, справді... таких недолюблюють, проте з іншими товаришують і одружуються.

«Вони мужеподібні».  

Впевнені, що не плутаєте феміністок із боді-білдерками? Незацикленість на зовнішній красі  не означає відсутності смаку.

«Хочуть рівності? Хай самі носять сумки».

Притримування дверей та допомога з багажем - це елементарна ввічливість. Хіба ми не допомагаємо також літнім людям, до чого ж тут стать?

«Вони займаються справами, які їм не під силу».

«Жінка-фізик – це й не жінка, і не фізик», - любив повторювати колишній викладач моєї подруги, яку, до речі, потім прийняли до аспірантури у Франції. А мій перший «гендерний шок» стався ще раніше: коли водій шкільного автобуса зауважив, що школа – то для дівчинки пусте, головне – уміти борщ варити. Уявляєте, скільки подібних «мудрих» реплік в анамнезі кожної жінки?

«Фемінізм нам підкинули ліві».

Деякі особливо палкі «патріоти» вважають феміністок жертвами ворожої пропаганди, забуваючи про те, що одним із перших феміністів був сам... Шевченко. І не тільки на папері. Поет закохувався в енергійних пані з характером, як, наприклад, Ганна Закревська: «Належала ця жінка до таких, що під ними «земля горіла»; це був для Шевченка ідеал української молодиці». До того ж, свої феміністки у нас були й раніше: Кобринська, Русова, Киселівська... Отже, хто кому що підкинув?

«Жінка - це насолода і ресурс чоловіка. Боротьба не для неї».

Воїн приносить гроші, богиня поповнює ресурси (а також регулярно робить підтяжки обличчя, бо ресурсність чомусь прямо пропорційна її сексуальній привабливості). Інь-янь, гармонія, всі щасливі... Цей міф про сучасну «ведичну жінку» особисто в мене викликає найбільше відторгнення. Він – як би дико це не звучало – ніби каструє жіночу суть. Замість свободи з її викликами нам пропонують знову стати домашнім ідолом свого чоловіка – тільки вже добровільно, «наповнюючись неземним блаженством» і підставляючи долоні для айфонів, шубок, діамантів... Як, зарплати коханого не вистачає на діаманти?! Значить, «богиня» десь зійшла зі свого ведичного шляху (можливо, цвях сама забила). Чоловік для неї – тільки інструмент: його успіх цілком залежить від її магії. Все просто, надто просто, а так не буває. Кожна людина має в собі і чоловіче, й жіноче, навіщо ж звужувати нас до однієї ролі? Ще й видавати маніпуляції з чутливими чоловічими точками за тайну вічних стосунків?
Жінок часто звинувачують у хитрощах, психологічних іграх... Чому ж тоді тих, хто від цього відмовляється і поводиться відверто, чоловіки бояться ще більше? Фемінізм – це не клич агресивних амазонок, що вважають себе вищою расою. Ні, це розмова на рівних, отже – повага (2). Тоді як «чоловік – голова, жінка – шия» (тобто, нехай він, дурник, думає, ніби сам так захотів, виконуючи насправді її бажання) - навпаки, неповага. І «прикинься дурненькою» - теж. Якому чоловіку подобається, коли з ним грають у піддавки?
Феміністки дуже різні, але хочуть вони одного: довести, що жінка – суб’єкт і авторка свого життя, а не об’єкт чиїхось мрій, комплексів та проекцій. І ця істина – насправді подарунок для обох.